Їй важко збагнути, що йде війна.

До війни ця бабця садила квіти,
весною ставила парники,
тепер допомагає робити на ворогів іжаки.
Ходила до церкви в неділю, поки її дім не втратив покрівлю.
Чекала онуків із міста, на пиріжки місила тісто, робила торти і пампухи, доки до дому не дістали ракет вибухи.
Тоді вона зібрала речі в торбину, забула про хворі ноги і спину,
перехрестила зруйновану хату,
й пішла у світ долі шукати.
Ій уже не цікаві закордонні країни, мріє, коли нарешті спочине, коли вже побачить своїх онуків.
Як тяжко тепер сприймати розлуку.
Мріє про тишу і сон спокійний, вперше наснився їй чоловік покійний.
Бабця сітки плете маскувальні, готує обіди військовим в ідальні, згодилася там, де найбільш потрібна, та серце болить за країну рідну.
Бабця тямить в політиці мало, лиш знає, що хати у неї не стало,її прихистили у себе знайомі, та якось незручно, – далеко від дому.
Їй важко збагнути, що йде війна, шо життя не життя, і вона не вона.